Готові страви: можна розігріти прямо за пазухою

Сім’я з Донецька налагодила на Полтавщині випуск домашніх готових страв тривалого зберігання, які виручають не тільки бійців ЗСУ, але й людей на деокупованих територіях

Родині Чернікових з Донецька довелося двічі втікати від “русского міра”: спочатку вона перебралася до Харкова, а рік тому — на Полтавщину, де налагодила випуск готових страв у реторт-пакетах, які волонтери доставляють на фронт, у зони активних військових дій та на деокуповані території.

— Готові страви у таких пакетах можуть два роки зберігатися без холодильника й не втратять смакових якостей. Їжу дуже легко розігріти: досить покласти прямо в упаковці в каструлю з гарячою водою чи на нагрівальний прилад. Мені розказували, що хлопці на передовій, коли немає можливості розвести вогонь, просто кладуть пакети з їжею за пазуху і під одягом вона нагрівається до комфортної температури, — розповідає Телеграфу Тетяна Чернікова, власниця мініпідприємства Green For You Food. — Вона також дуже виручає людей в зонах активних військових дій і на деокупованих територіях. Волонтери возять нашу продукцію саме на схід, де відсутні газ та електрика і важко з продуктами. Тож ми працюємо на Перемогу на своєму фронті.

Готові страви української кухні пристосовані до тривалого зберігання

Тетяна Чернікова — двічі біженка. Перший раз вона з чоловіком, маленькою донькою та новонародженим сином у 2016 році втекли від “русского міра” з Донецька. Раніше з Горлівки до Харкова виїхала її сестра Валентина Денисенко. Тому вагань у Тані, куди евакуюватися, не було. Незабаром після цього жінки організували на новому місці сімейний бізнес з вирощування мікрозелені. Справа виявилася успішною, обсяги постачання продукції зростали, й сестри вирішили зайнятися додатково переробленням органічної зелені на зелені соуси та заправки до салатів. Незадовго до широкомасштабної війни за підтримки програми USAID AGRO вони отримали нове обладнання для кухні. Але навіть не встигли його розпакувати.

— У перші дні наступу російських військ ми не знали, що робити з зеленню, куди її збувати, — пригадує Тетяна. — Привозимо в магазини, а нам кажуть: “Кому це зараз потрібно? Сьогодні потрібні овочі для борщового набору, у вас є?” Тоді харків’яни масово виїжджали з міста, а ті хто залишався, скуповували крупи та консерви, і попиту на наш товар не було. Та це ж наша праця! Ми з Валею проїжджали під обстрілами через блокпости, щоб зібрати та розвезти продукцію по волонтерських кухнях. До речі, ми її пакували так само, як і для ресторанів та супермаркетів, — у пластикових боксах, по 200-300 грамів. До супермаркетів раніше постачали салатні мікси, а для ресторанів — кожен вид окремо. Загалом вирощували близько 20 видів мікрогріну, до 500 кілограмів на місяць. Це досить багато, ми були великими виробниками в Україні, хоча й конкурентів у нас було достатньо.

Сімейне тепличне господарство Green For You (“Зелене для тебе”), яке знаходиться у селі Мовчани, що за півтора кілометра від Харкова, на щастя, не постраждало. Виробництво мікрогріну в Харкові наразі продовжує розвивати сестра Тетяни та її партнерка по бізнесу, Валентина Денисенко. А родина Чернікових рік тому релокувала виробництво до селища міського типу Оржиця Лубенського району Полтавської області.

— В Оржиці нас прийняли знайомі, які у 2014 році прихистили нашу родину на кілька місяців, і ми дуже вдячні їм за це, — розповідає Тетяна. — Це будинок їхньої мами, яку діти забрали до себе, щоб надати нам житло. Сказали, що ми можемо жити тут до кінця війни. Та ніхто не знає, коли це буде… Вже тут я започаткувала новий напрямок діяльності — виробництво плодоовочевої консервації та готових страв у реторт-пакетах, які є альтернативою скляній і металевій тарі.

Найскладніше, каже моя співрозмовниця, було знайти саме упаковку. Підприємство в Харкові, яке її виготовляє, через обстріли змушене було призупинити виробництво. Та коли знову запрацювало, Тетяна Чернікова закупила там першу партію. З пошуком приміщення в Оржиці допомогла місцева влада. Свій вибір підприємиця зупинила на приміщенні кафе. Встановивши універсальне обладнання для професійної кухні, взяла на роботу працівниць, запросила технолога для розробки рецептур та підготовки технічної документації.

Закінчення підготовчих робіт до запуску виробництва збіглося з сезоном збору врожаю. Тож переселенці оголосили про закупівлю у жителів громади сезонних ягід, фруктів та овочів для перероблення. Місцевим жителям це неабиякий допоміжний заробіток, бо залишки городини є в кожному домогосподарстві, а от можливості збуту майже немає.

— І мені було вигідно, адже нікуди не доводилось їхати за сировиною, витрачатися на пальне, — посміхається Таня. — Усе свіже, екологічно чисте, запашне, якраз те, що треба, для виготовлення страв домашньої кухні.

Звісно, не все з першого разу вдалося. Були проблеми, доки підібрали оптимальні умови стерилізації в автоклаві. Та, зрештою, готові страви української національної кухні за найкращими рецептами були пристосовані до тривалого зберігання без втрати смаку й поживності.

З полтавськими варениками сталася халепа

Таня нахвалює свій товар:

— У нас дуже смачна кабачкова та бурякова ікра — лагідна й гостра. Овочі для них запікаємо. Так само й на вінегрет ідуть лише запечені овочі. Моя десятилітня донька вподобала рисову кашу з овочами з пакетів, хоча зварену вдома не любить. У каші з пакета рисинки не злипаються, її смак завжди однаковий. Це завдяки промисловому автоклаву з охолодженням. Смачні також гречана й пшенична каші, тушкована капуста з грибами, квасоля в томатному соусі, голубці.

Велика лінійка джемів, які зберігають оригінальний запах фруктів й не розтікаються, якщо намазуєш на хліб, і не переварені… Загалом продукти проходять мінімум термічної обробки, тому містять максимальну кількість поживних речовин.

Рецептуру перших страв не розробляли, бо не було замовлення. А якщо буде, то можемо і борщ готувати, й різні супи.

А ось з варениками трапилась халепа. Полтавські вареники, зварені на пару, в реторт-пакетах довго не зберігаються. Та для них знайшли інший варіант — їх стали запаковувати з додаванням харчового газу. При цьому вони не втрачають свого смаку й свіжості протягом 12 діб, якщо лежать у холодильнику. Сьогодні культовими полтавськими варениками можна посмакувати у стріт-фудах, їх можна замовити через інтернет на сторінці виробника, а також придбати у магазинах однієї з крафтових мереж у Пирятині, Лубнах та Полтаві. Якщо буде попит, то й пропозиція буде більшою. А вареники неймовірно смачні — з вишнями, сиром, картоплею, капустою.

Війна порушила всі логістичні ланцюжки, тому в асортименті продукції мініпідприємства з Оржиці немає, скажімо, баклажанної ікри, до якої додається багато солодкого перцю, цибулі й моркви. Ці всі овочі добре родять на півдні України, який частково опинився в окупації, тому минулого року ціни на них були космічними. Таня, однак, через це не переймається, бо й без того є що готувати.

Наразі мініпідприємство Тетяни Чернікової виконує замовлення організації, яка опікується дітьми з інвалідністю, й виготовляє безглютенове печиво.

Одне слово, Green For You Food — смачна готова їжа в пакетах — це універсальний виробник продукції лише з натуральних інгредієнтів, без жодних консервантів.

Підприємство Тетяни Чернікової працює поки що тільки під оптові замовлення волонтерських та благодійних організацій. Частину продукції реалізує через власний сайт. П’ять відсотків виробленої продукції віддає безплатно для ЗСУ та для гуманітарних цілей.

Ціна великого пакета з кашею чи голубцями вагою 300 грамів — 60—65 грн, овочевої ікри — 55.

“Долі біженців нікому не побажаю”

Я запитала Тетяну, коли їй було важче починати бізнес: коли вона була перший раз у статусі внутрішньо переміщеної особи, чи тепер, коли отримала його вдруге.

— Взагалі це така доля, якої не побажаєш нікому, — зітхає жінка. — До окупації я працювала директором супермаркету в Донецьку. Керувала колективом харчового виробництва, контролювала роботу пекарів, м’ясників, кулінарів, продавців… Маючи освіту менеджера-економіста (закінчила Донецький Національний технічний університет), про відкриття власної справи не думала. Зайнятися бізнесом змусили обставини. Налагоджувати життя в Харкові було дуже складно, бо у нас не було, як кажуть, фінансової подушки. Грошей, які заробляли наші з сестрою чоловіки, вистачало на те, щоб оплачувати орендоване житло, і трохи лишалося на найнеобхідніші потреби, перш за все, для дітей. Знайома, щоб підтримати нас, дала нам невеличку теплицю на 18 квадратних метрів, яку ми поставили на орендованій ділянці землі. Тоді ми з сестрою задумалися над розвитком тепличного господарства. На щастя, Міністерство соцполітики разом зі Світовим банком у 2016 році почало реалізацію пілотного проєкту “Рука допомоги”, розрахованого на внутрішньо переміщених осіб і соціально незахищених людей. Проєкт поширювався лише на три області — Львівську, Полтавську й Харківську. Нам пощастило взяти у “Руці допомоги” безвідсотковий кредит на три роки. Завдяки цьому збудували сучасну теплицю на 300 квадратних метрів. Найняли робітників. Можна сказати: нам дали вудочку, і ми почали ловити рибу. Працювали на своїх обігових коштах, постійно докуповували нове обладнання, постійно розширювались… За три роки шляхом сплати обов’язкових податків повернули кредит, і вже перед широкомасштабною війною дійшли до рівня стабільності. Планували, що у 2022 році купимо машину з холодильником, щоб возити продукцію в Київ та інші регіони. На жаль, цей план перекреслила війна.

Та все ж, якби не набутий досвід підприємництва, то зараз було б значно важче. Весь цей час ми вчилися у різних тренінгових програмах з розвитку бізнесу, знайомились з експертами, менторами та активними підприємцями. Саме набуті знання допомогли мені отримати підтримку USAID AGRO, і виграти грант на розвиток виробництва продукції.

Не можу сказати, що нам у 2022 році було легше, ніж іншим. Просто у нас є готовність до всіх поворотів долі й розуміння того, що мусимо вистояти, попри все. У нас є досвід перебування в зоні активних військових дій. Складно і під обстрілами залишатися, складно й поневірятися, жити в гуртожитках чи по спортзалах. За таких обставин багато хто опускає руки — не в кожного є сили починати життя спочатку. Нам з чоловіком, який узяв на себе багато питань по просуванню бізнесу, відступати було нікуди, бо в нас діти: шестирічний син і десятирічна донька, яких треба годувати, створювати для них нормальні умови для розвитку, а також бути для них прикладом незламності перед обставинами.

Якби нам не запропонували будинок в Оржиці, то не знаю, де ми були б сьогодні. Але однозначно, мали вивезти отримане напередодні великої війни обладнання — це було вимогою іноземних інвесторів.

Релокувавши своє мініпідприємство, ми вирішили, що продукція із зелені не на часі. Як переселенці зі стажем знаємо, як важко людям, котрі знаходяться у зоні бойових дій і не мають можливості приготувати їжу. Тому вирішили, що наразі актуальною буде готова їжа. Навіть у мирному житті це просто знахідка для туристів, мисливців, рибалок, механізаторів у полі…

Цікаво, що після 24 лютого сім’ю Чернікових кликали до себе родичі й знайомі, які залишились у Донецьку: “Ой, у вас там страшно, приїжджайте до нас”. Дехто й зараз питає, коли вони повернуться.

— У Горлівці залишилася трикімнатна квартира моєї мами, яку ми забрали з собою, у Донецьку живуть батьки мого чоловіка, які дуже скучають за внуками, — каже Тетяна. — Але я не впевнена, що зможу туди повернутися. Дуже важко буде жити поряд з людьми, які стільки років піддавалися впливу російської пропаганди. Сподіваюся, з часом вони отямляться й зрозуміють, що їх стільки років обманювали. У них є розуміння, що в росії їх ніхто не чекає. Росіяни звинувачують дончан у тому, що вони не хочуть воювати проти української армії. На тимчасово окупованих територіях триває мобілізація, чоловіків хапають на вулицях, вони переховуються. Це жахіття. Люди розгублені між світами.

Звісно, я сподіваюся на те, що над моєю рідною Донеччиною знову замайорять синьо-жовті стяги. В Оржиці ми розраховуємо на те, що виробництво працюватиме й надалі, бо цього дуже потребує громада. Та нашій сім’ї насправді хотілося б повернутися і пустити корінь саме у Харкові. Це дуже гарне, комфортне місто, яке стало рідним для наших дітей.

Журналіст Ганна Волкова

Посилання на статтю